КОРIННЯ IНШОÏ ГIЛКИ Про походження великоросIйського народу й держави: теорIя Василя Ключевського orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15828


Будь-яка морально зрiла людина не може бути байдужою до свого духовного корiння, до бiографiï своïх предкiв найближчих i вiддалених вiд нас невблаганною товщею столiть, до великотрудного, незвiданого шляху, що його довелося пройти попередникам. Iдеться про нагальну потребу нашого я, нашоï внутрiшньоï сутностi: визначити своє мiсце, та якомога точнiше, у великому потоцi часу, що тече з глибини минулого через слiпучу, мiнливу мить сьогодення — у невiдоме, таємниче Майбутнє… Це необхiдно, бо чи не кожен з нас хоча б iнтуïтивно приходить до розумiння, що мiж цими трьома великими станцiями незбагненного часу iснує (звiсно, прихований!) чiткий причинно-наслiдковий зв'язок.Але те саме можна сказати не лише про окрему особистiсть, а й про процес самосвiдомостi цiлого народу. А також про колiзiï, пов'язанi з розвитком нацiональноï самосвiдомостi двох сусiднiх етносiв, чиï iсторичнi шляхи неодноразово перетиналися, а iсторичне корiння дослiджувалося безлiч разiв. Щоправда, найчастiше полiтично тенденцiйно, i це, зрозумiло, вело до затемнення, а не вирiшення проблеми. А потiм така полiтична iсторiя про корiння пропагувалася, мiфологiзувалася й, вiдверто кажучи, привласнювалася. Читачi, мабуть,
уже здогадалися, що йдеться про двi найбiльшi схiднослов'янськi нацiï росiйську та украïнську, про ïхнє реальне мiсце в iсторичнiй системi координат зауважимо, не спiльнiй системi, позаяк таке визначення лише заплутує проблему.
А конкретно є сенс поговорити про фактично пiдтверджуване й перевiрюване iсторичне походження росiйськоï нацiï (як ïï називали до революцiï великоросiйськоï , а до Петра I цей народ iменували московiтянами або московiтами). Проблема в тому, що в росiйськiй масовiй свiдомостi та у значноï частини фахiвцiв- гуманiтарiïв й дотепер домiнує переконання в тому, що так звана тисячолiтня iсторiя Росiï (iнодi поблажливо додають: також i спiльна iсторiя з Украïною та Бiлоруссю) є не iдеологiчно пiдживлювана iмперська мiфологема, а справжня реальнiсть минулого. Це переконання веде i до спотворення iсторичноï правди, i до зарозумiлого погляду на украïнський народ як на молодшого брата, i до проявiв великодержавноï нацiоналiстичноï ксенофобiï.
Подивiмося ж, читачу, наскiльки коректно великоросiйськi iмперськi iдеологи привласнюють собi iсторiю Киïвськоï Русi. I вдамося до допомоги такого iстинно авторитетного експерта, як видатний росiйський iсторик кiнця XIX початку XX столiття Василь Осипович Ключевський (16.01.184112.05.1911),
працi якого дозволять нам наблизитися до iстини. До речi, сота рiчниця вiд дня смертi цього великого вченого, що вiдзначається 12 травня, це чудова нагода згадати про його велику спадщину, ще раз перечитати його працi (передусiм багатотомний Курс росiйськоï iсторiï) й вiддати належне його заслугам перед росiйською та європейською наукою. Зауважимо, що з усiх знаменитих росiйських iсторикiв Ключевський був людиною, мабуть, найбiльш лiберальних i демократичних поглядiв; на схилi вiку вiн узяв активну участь у дiяльностi партiï кадетiв.
Отже, цiкаву нам проблему В.О. Ключевський докладно розглядає в XVII лекцiï Курсу росiйськоï iсторiï (прочитана 1887 p.). Лекцiя має довгу, але надзвичайно точну назву: Этнографические следствия русской колонизации Верхнего Поволжья. Влияние природы Верхнего Поволжья на народное хозяйство Великороссии и на племенной характер великоросса. Насправдi ж тема цього дослiдження ще набагато ширша: тут у Ключев- ського йдеться саме про реальнi факти походження великоросiйського народу й держави i це примножує цiннiсть працi.
Саму висвiтлювану проблему В.О. Ключевський формулює таким чином: Нам належить вивчити етнографiчнi наслiдки росiйськоï колонiзацiï Верхнього Поволжя, Ростовсько-Суз- дальського краю. Цi наслiдки зводяться до одного важливого факту в нашiй iсторiï, до утворення великоросiйського племенi iншоï гiлки у складi росiйських народностей (так у Ключевського. I. С.). Звертаючись до вивчення походження великоросiйського племенi, необхiдно наперед чiтко усвiдомити собi сутнiсть питання, до вирiшення якого беремося. Без сумнiву, i до XIII ст. iснували певнi мiсцевi побутовi особливостi, що склалися пiд впливом обласного подiлу Руськоï землi, пише В.О. Ключевський, i навiть, можливо, успадкованi вiд давнiшого племiнного побуту полян, древлян та iнших давнiх слов'ян. Я маю на увазi не цi давнi племiннi або обласнi особливостi, а розпадання народностей на двi новi гiлки, що розпочалося приблизно з XIII ст., коли населення центральноï серед- ньоднiпровськоï смуги, яке виступало основою первiсних росiйських народностей (дуже показове визнання В.О. Ключев- ського! Хiба це населення не украïнцi, якi свою землю нiкуди не залишали й жили на нiй iз найдавнiших часiв? I. С.), розiйшлося в протилежнi боки, коли обидвi гiлки, що розiйшлися, утратили свiй сполучний та узагальнюючий центр, яким був Киïв, пiдпали пiд дiю нових та рiзних умов i перестали жити спiльним життям. Великоросiйське плем'я було справою нових рiзноманiтних упливiв, що почали дiяти пiсля цього розриву народностей, при тому в краю (ось ще цiкавi слова! I. С.), що лежав поза старою корiнною Руссю й у XII ст. був бiльше iнородницьким, анiж руським краєм.
Хто ж були цi iнородцi, про яких пише В.О. Ключевський i якi, за логiкою його дослiдження, як побачимо далi, вiдiграли надзвичайно важливу роль у формуваннi великоросiйського племенi? Це були фiнськi племена, якi, пише iсторик, були серед лiсiв i болiт центральноï та пiвнiчноï Росiï ще в той час, коли тут не помiтно нiяких слiдiв присутностi слов'ян (тобто в IVVI ст. н. е.). На великому просторi, пише В.О. Ключевський, вiд Оки до Бiлого моря ми зустрiчаємо тисячi неруських назв мiст, сiл, рiк та урочищ. Прислухаючись до цих назв, легко помiтити, що вони взятi з якогось одного лексикона, що колись на всьому цьому просторi звучала одна мова, якiй належали цi назви, i що вона рiдня тим нарiччям, якими розмовляє тубiльне населення нинiшньоï Фiнляндiï. За спостереженнями В. Ключевського, на цьому просторi й у схiднiй смузi вропейськоï Росiï зустрiчаємо безлiч рiчок, назва яких закiнчується на -ва: Протва, Москва (! I. С.), Силва, Косва тощо. Va фiнською мовою означає вода. Назва самоï Оки фiнського походження: це обрусiла форма фiнського joki, що означає рiчка взагалi.
Зустрiч Русi й Чудi (тобто тих самих фiнських племен) ось це й було, за В. Ключевським, тiєю визначальною подiєю, яка, по сутi, визначила утворення великоросiйського племенi.
Самi колонiсти зi староï Русi, якi утворили слов'янську половинку майбутнього слов'яно-фiнського великоросiйського етнiчного об'єднання, належали, на думку iсторика, здебiльшого до мирного сiльського населення, яке виходило з пiвденно-захiдноï Русi (з украïнськоï землi. I. С.) вiд тамтешнiх негараздiв i шукало серед лiсiв Пiвночi не здобичi, а безпечних мiсць для хлiборобства та промислiв. Вiдбувалося заселення, а не завоювання краю, не поневолення або витиснення тубiльцiв.
Утiм, не може не визнати Василь Осипович, цей процес закiнчився поглинанням одного з племен, що зустрiлися, iн-
Подiльськi ворота
Лядськi ворота
Золотi ворота
План Стародавнього Києва мiста, яке, на думку Ключевського, було сполучним та узагальнюючим центром Давньоï Русi
шим, саме поглинанням чудi руссю. Для нас важлива лише одна сторона цiєï взаємодiï, тобто вплив фiнiв на сторонню русь. I далi примiтнi слова: Потрiбно допустити певну участь фiнського племенi в утвореннi антропологiчного типу великороса. Наша великоросiйська фiзiономiя не зовсiм точно вiдтворює спiльнослов'янськi риси. Iншi слов'яни, визнаючи в нiй цi риси, однак помiчають i певну сторонню домiшку, а саме: широкi вилицi великороса, перевага смаглявих кольорiв обличчя й волосся та особливо типовий великоросiйський нiс, що розташований на широкiй основi, з великою ймовiрнiстю вiдносять на рахунок фiнського впливу.
I ще один момент, що його розбирає Ключевський не лише видатний iсторик, а й блискуче для свого часу освiчений фiлолог: мова (говiр) великоросiйського племенi та ïï специфiчнi особливостi. У говорi давньоï Киïвськоï Русi, констатує вчений, помiтнi три особливостi: 1) вона говорила на о, окала; 2) звуки ц i ч змiшувалися, замiщали один одного; 3) у сполученнi голосних та приголосних дотримувалася вiдома фонетична гармонiя… Киïвська Русь сполучала гортанне к iз твердим и, а зубне ц або пiднебiнне ч з м'яким i або ь; вона говорила Києв, а не Кiєв, як говоримо ми (росiяни. I. С.) всупереч правилам давньоï росiйськоï фонетики, яка вимагала, щоб к на стику з i перезвукувалася на ц або ч. Ця давня фонетика збереглася почасти й у нарiччi малоросiв, якi кажуть: козаче, на полянцi. Ми, великороси, не сполучаємо ц та шиплячi ж i ш з м'якими голосними, кажемо: кольцо, шыре, жызнь i не зумiємо так тонко вимовити сполучених iз цими приголосними м'яких голосних, як вимовляє малорос: отьця, горобьця.
Вiдзначивши, що з усiх великоросiйських говорiв саме говiр Новгорода був найближчим до мови Давньоï Русi (а про те, як самодержавна Москва вчинила з вiльним Новгородом, День, у тому числi й автор цих рядкiв, неодноразово писав), навiвши низку конкретних прикладiв, якi доводять це, Клю- чевський далi робить такий висновок (зрозумiло, не для всiх приємний): Московське нарiччя, засвоєне освiченим росiйським суспiльством як зразкове, деякими рисами далеко вiдступило вiд говору давньоï Киïвськоï Русi: гаварить по-масковски означає чи не бiльше порушувати правила давньоруськоï фонетики, нiж порушує ïх володимирець або ярославець… Таким чином, говори великоросiйського нарiччя склалися шляхом поступового псування первiсного руського говору. Давня фонетика Киïвськоï Русi особливо помiтно змiнювалася в пiвнiчно- схiдному напрямку, тобто в напрямку росiйськоï колонiзацiï, яка утворила великоросiйське плем'я злиттям росiйського населення з фiнським. Це наводить на припущення про зв'язок обох процесiв.
Зауважимо, що Ключевський був також освiченим етнографом, доказом чого є наведений ним у Курсi росiйськоï iсторiï аналiз повiр'ïв, обрядiв i звичаïв предкiв великоросiйського племенi, такий аналiз теж є невiд'ємною частиною комплексного iсторичного дослiдження. Фiнськi племена, якi жили в середнiй та пiвнiчно- схiднiй смузi вропейськоï Росiï, пише Ключевський, залишалися, здається, до часу зустрiчi з руссю на початковому щаблi релiгiйного розвитку. Цi племена поклонялися силам та явищам природи, не персонiфiкуючи ïх; мордвин i черемис боготворив безпосередньо землю, камiння, дерева, не вбачаючи в них символiв вищих iстот; тому його культ постає з характером грубого фетишизму. У поволзьких фiнiв був особливо розвинутий культ води й лiсу. Мордвин, чуваш, перебуваючи в хащi лiсу або на березi глухоï рiчки, почувається в рiднiй релiгiйнiй сферi. Деякi риси цього культу цiлком перейшли до мiфологiï великоросiв. У них, як i у фiнiв, знаковою постаттю на мiфологiчному Олiмпi є лiсовик, причому в одних i других з однаковими рисами: вiн стереже дерева, корiння й траву, має дурну звичку реготати i кричати по-дитячому i тим лякати й обманювати подорожнiх… Нарештi, в переказах, занесених у давнi житiя великоросiйських святих, можна також простежити слiди поклонiння каменям i деревам, погано прикритi християнськими формами й непомiтнi в пiвденнiй i захiднiй Росiï.
Аналiзуючи економiчнi аспекти проблеми, господарський побут великороса, Ключевський наголошує, що у старiй Киïвськiй Русi головна пружина народного господарства, зовнiшня торгiвля, створила численнi мiста, якi слугували великими або дрiбними центрами торгiвлi. У верхньоволзькiй Русi, надто вiддаленiй вiд приморських ринкiв, зовнiшня торгiвля не могла стати головною рушiйною силою народного господарства. Ось чому тут бачимо порiвняно незначну кiлькiсть мiст, та й у тих значна частина населення займалася хлiборобством. Сiльськi поселення здобули тут рiшучу перевагу над мiстами. Притому й цi поселення рiзко вiдрiзнялися своïм характером вiд сiл пiвденноï Русi. В останнiй постiйнi зовнiшнi небезпеки та брак води у вiдкритому степу спонукали населення розмiщатися великими масами, скупчуватися у величезнi тисячнi села, якi дотепер є примiтною рисою пiвденноï Русi. Навпаки, на пiвночi поселенець посеред лiсiв та болiт ледь вiдшукував сухе мiсце, на якому можна було б iз певною безпекою i зручнiстю поставити ногу, вибудувати хату.
Звiдси виходить низка особливостей нацiонального характеру. Великоросiя зi своïми лiсами, драговинами й болотами на кожному кроцi становила для поселенця тисячу дрiбних небезпек, непередбачуваних ускладнень i неприємностей, серед яких потрiбно було знайтися, з якими доводилося щохвилини боротися. Це привчало великороса пильно стежити за природою, смотреть в оба, за його висловом, ходити оглядаючись та обмацуючи ґрунт, не пхатися у воду, не знайшовши броду, розвивало в ньому винахiдливiсть у разi дрiбних ускладнень та небезпек, звичку до терплячоï боротьби з негараздами й випробуваннями. В вропi немає народу менш розпещеного та вибагливого, привченого менше чекати вiд природи й бiльш витривалого, пiдсумовував В. Ключевський.
* * *
З висновками великого росiйського iсторика можна сперечатися або погоджуватися. Проте одне є очевидним: не в Києвi, матерi мiст руських (вiд Русi не вiд Росiï!), не в Чернiговi, Переяславi, Галичi, навiть не в давньому Новгородi бере початок, у точному iсторичному значеннi слова, великоросiйська (вживаючи стару термiнологiю) нацiя. Ïï джерела в межирiччi Оки й Волги, в суздальських лiсах, там, де жили фiнськi племена. Це до питання про святу слов'янську єднiсть. Прочитавши Ключевського, ми, украïнцi, якi живуть на землi, данiй нам одного разу до самоï смертi, маємо право глянути на цю єднiсть дещо iнакше…
Iгор СЮНДЮКОВ, День 13 травня 2011 р.

КОРIННЯ IНШОÏ ГIЛКИ Про походження великоросIйського народу й держави: теорIя Василя Ключевського orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15828